Жан кристоф читать онлайн. Ромен Роллан заканчивает роман: Жан Кристоф

На Буковині лежить село Д. Ліс панський, власність приватна.

Тепер зима. Хата заможного ґазди Василя Чоп’яка, жінка його Докія довгі роки служила у дворі. Її поважали у селі, і у дворі, хоч чоловік був великий пияк. Але Докія не була щаслива. Жура гнула її додолу. Бо гризлася майбутнім своєї єдиної доньки Парасинки. У неї був брат Петро, молодший, нежонатий, літ 40, живе з ними, помагає у господарстві. Інтелігентний, серцем м’який, у роботі був мов огонь. Він віддав своє поле сестрі за умови, що має проживати при ній до смерті. Женитися не хотів, бо не мав власної хати. У сільських дівчат був за якогось недоступного героя. Одягався гарно. Над усе любив Парасинку.

Докія бачила лише один вихід із хмарного положення - віддати дочку заміж, але Василь був проти. Адже в селі жоден хлопець не мав стільки землі, скільки б бажала Доків, крім Михайла Федорчука, але йому потрібно було йти до війська.

Михайло був сином заможного господаря, сильний, здоровий, мав ще молодшого брата Саву.

Парасинці 16 років. Докія надумала віддати її заміж за Тодорка Жемчука - заможного, увільненого з війська, але негарного. Але нічого - донька звикне, він працьовитий і дбайливий. У Парасинки була старша від неї на кілька років товаришка - Анна, наймичка з двору, чемна дівчина, всі її любили.

Докія і Василь видавали заміж доньку за Тодорка, сина Онуфрія Жемчука. Наречена була бліда. Всі бачили, що пара не була дібрана й гарна. Анна стояла у кутку. Танцювала з Михайлом.

Ще двоє людей не поділяло сьогодні радості. Це Докія та Івоніка, бо хотіли, щоб їхні діти одружилися. Докія про Михайла говорила, що він працьовитий та чесний, добрий. Батько говорив про Саву, що він зовсім інший, горнеться не до доброго, роботи боїться, йому танці у голові, має 19 років, не любить землі і не буде шанувати її, коли вона перейде в його руки. А Івоніка хоче, щоб земля його перейшла в робочі руки, адже він її заробив, вона підплила їхньою кров’ю і потом. Ніколи курки не зарізали, яйця не зварили, все обертали в гроші, щоб добитися всього, що вони мають.

Івоніка спродав дещо із худоби, за це збирався відкупити сина від війська. Говорив, що руки - все наше багатство, наше добро.

Була весна. Івоніка з Михайлом подалися до міста, до бранки. Проходили повз землю. Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних настроях, мов самого себе.

До бурдеїв пішов Сава - напоїти худобу, дати їсти. Але не хотів працювати. Думав, що якби Михайла забрали, то ніхто б не надзирав за ним, нікому б тоді не підкорявся. Сава любить чорнооку Рахіру, доньку Григорія. А батьки сваряться, бо Рапіра була ріднею їм - донька рідної сестри матері. Михайло говорив, що вона погана, циганка. Але Сава не зважав на те, в її обіймах він наче змінився, вона пила з нього всю енергію та силу. Сміявся з нею над батьком та братом. Михайло був сильний, до роботи здатний, але серце у нього м’яке, як у баби - вважав Сава. Він хотів, щоб брата забрали у військо, тоді б не доводилося прокрадатися до Рахіри, бо батька він не боїться.

Марія тим часом виглядала чоловіків з міста. Була це слабосильна, доволі молода жінка, добра ґаздиня. До хати зайшов Сава - вищий за брата, але ніжно збудований як мати, хотів вечеряти, але мати сказала чекати батька з братом. Вони посварилися. Сава любив свою матір, більше ніж інших, але бували хвилі, коли він ненавидів її, як тепер, коли вона почала нарікати на Рахіру. Мати говорить, що дякувала б Богу, якби його забрали до війська, а не Михайла, прогнала його.

Марія залишилася сама. Повернувся батько і сказав, що вони втратили сина. Михайло ж пішов до бурдею, щоб зранку орати, бо земля жде. Говорять про Саву, що хата стала йому корчмою - лише їсти та пити приходить. На це Івоніка говорить, що коли брат піде у військо, Сава побачить, що треба ставати до роботи, і тоді він стане іншим, звернеться до землі, і вона його вилікує.

Наступного дні пішли батько з сином орати. Івоніка думав, дивлячись на Михайла, що сама молодість та здоров’я, а має іти.

Був травень. Михайло лежав в городі й думав про робітницю в панських покоях - Анну, яку любив усім серцем. Думав, як вона буде, коли його на три роки заберуть. Адже її мати грозилася видати заміж за якогось горбатого сусіда. Познайомилися вони на панськім подвір’ї. вона була чесна, знала багато різних робіт. Вчилася всього у панни, яка говорила з нею, як із рівною. Інший раз вони зустрілися в сусідньому селі, коли Михайло ходив по сіль і побачив Анну в городі. На танці не ходила ніколи. З 14-ти років була при дворі. Товаришувала лише з Докією. Сільські хлопці на неї не звертали уваги, бо вона була убога, не мала ні землі, ні грошей. Не вміла читати й писати, але при дворі навчилася багато. Але не дивлячись на це все. Михайло її кохав. Зустрівшись у полі. Вони освідчуються один одному. Михайло обіцяє одружитися після повернення.

Одного ранку з двору Марії пропала курка - то її вкрав Сава. Сором було признатися, що їх син злодій. Батько говорив, що він виправиться, а якщо ні. То не дасть йому землі.

Старий Григорій і його дружина Тетяна були бідні, не мали землі. Григорій був зарубником. Лише Рахіра проводила свої дні у безробітті, або швендяла селом, нав’язуючи балаканину. Григорій був з циган. Рахіра вдалася в нього - була лінива. Кидалася на кожного, і осягнути її ласку було не трудно. Вона була старша від Сави, верховодила ним. А Сава пив разом з ними та носив те, що вкраде вдома. Рахіра ж говорила, що батьки його ненавидять і лише вона його кохає.

Настав жовтень. Покинув Михайло батьків та землю. У місті Михайло змінився. Сумував за домом, не міг звикнути до такого життя. Часто плакав, мов дитина. Думав дезертирувати. Батько пішов до Михайла. Син розповів, що хоче втекти, що захворів. Батько говорить, щоб того не робив, все мине. Розказав, що пан хоче переїхати до міста, що ж тепер буде з Анною.

Батько повертаючись, думав, що Сава не такий - він залізний, усе б терпів.

Старий Петро пішов до Молдови, щоб заробити гроші і одружитися на Домнікі. А до неї сватався дурний Ілля, вона йому відмовила. Але через 2 тижні, поговоривши з Марією, змінила свою думку щодо сватання Ілії. Але одного разу пішла до міста і зустріла там свого давнього нареченого, що був у війську. Той заплатив Ілії гроші (тридцять ринських), щоб той залишив жінку у спокої. Пішла до ворожки, і та нагадала, що зі своїм нареченим не буде. Минуло вісім днів - Ілія і Домніка побралися все-таки.

Невдовзі після весілля повернувся Петро. Коли дізнався, що Домніка вийшла за дурного Ілію, то пішов до корчми та пив чотири дні, поки не пропив усі зароблені гроші. Тоді повернувся жити до сестри Докії і взявся наново до праці.

Минуло 2 роки. Ілія з Домнікою жили мирно, але більша половина праці була на плечах жінки. Іноді вона навіть простягала руку й за чужим добром. У хаті завжди було чисто й гарно. Ніхто не вмів, так як вона, примовляти проти недуг, ніхто не вмів так добре варити й пекти. Найліпшою товаришкою була Марія, хоч Івоніка і застерігав дружину, щоб не була відвертою з нею. Домніка часто доносила Марії найменші дрібниці, що дізнавалася про Саву та Рахіру, адже була їх сусідкою. Домніка збиралася до міста. Марія дала їй муки, щоб напекла хліба і передала Михайлові. Та ж вирішила половину залишити собі.

Зима. На площі за містом установили декілька наметів. Щоб їх випробувати туди вислали рекрутів на ніч. Серед них був і Михайло. Мерз страшенно усю ніч, але не смів спати.

Було вже по Великодні. Іоніка припізнився з оранням. Тяжко було сеї весни. Марійка засівала капусту. Сава теж допомагав їм, але робив це злінива й мовчки. Мати говорить, що коли вибере Рахіру, то не отримає землі. На це син відповідає, що йому нічого не потрібно. Почування порожнечі запанувало над Івонікою. Михайло тратив свої дні у війську, а цей (Сава) тут. Смутно було, але він його любив, як Михайла.

Марія говорить, що зустріла Анну, і та сказала: «Якби ви йшли (на прощу до святого Івана), то й я б із вами пішла». Говорить, що та чемна та привітна дівчина, знає всяку роботу, але хто її візьме, адже вона дуже бідна.

Анна працювала тепер у попових панів, а від осені мала у них на стало лишитися. Так порадив їй Михайло, коли приходив на великодні свята.

Минуло більше року. Ніщо не змінилося з того часу. Марія вешталася зажурена, мріяла про онуків. Сього року по маневрах мав прийти додому на два місяці Михайло.

Анна мала стати матір’ю. Ніхто нічого не знав: і допитували її, і благали - не зізналася. Лише одна Докія була до неї прихильна. Прийняла її до себе, дівчина призналася їй. Зажила Анна в Докії, ховаючись від людей, та працюючи. Марія насміхалася з дівчини. Їй те боліло, бо її честь тепер розвіялася.

Рахіра зустрічає Анну в полі - вони сваряться. Сава обіцяє покарати Анну. Рахіра мріє як буде хазяйнувати на Івонікових ґрунтах. Вона говорила Саві, якщо не буде землі, то вони не одружаться.

Наблизилася осінь - листопад. Михайло вже місяць був удома. Працював у всіх закутках господарства. Іоніка був щасливий та вдоволений. Марія була горда і щаслива і вибирала в душі багату невістку. Сава допомагав братові, здавався веселішим. З Анною Михайло міг бачитися зрідка, обіцяв, на день святого Михайла обіцяв про все розповісти матері, а коли повернеться з війська, то одружиться.

За чотири дні до свята св. Михайла скоїлося в Івоніки нещастя. Мале теля перескочило через пліт, зачепилося об кіл і розпороло собі живіт. Брати вирішили йти у ліс по кілки (красти), щоб зробити тин.

Надворі забрехали собаки. На порозі х ати Івоніки стояв Онуфрій Лопата. Він запитав у Марії, де Михайло. Та відповіла, що в бурдею. На це гість сказав, що її син лежить у лісі - застрілений, щоб ішли та забрала його. Марія кричала, мов звір, потім вилетіла і побігла до лісу. Побачила Михайла. Громада зібралася швидко. Знайшов тіло житар, що проходив рано вранці.

Іоніка повертався в цей час додому, віз гостинці. Попереду побачив свої воли та воза, чоловіки та жінки довкола. Побачивши мертвого сина, почав трястися і спитав: «Де Сава?».

Сава скоро прийшов, опинився коло мертвого, кинувся на нього - ридав страшенно. Перед будинком зібралося майже півсела, до суду подано донос, і завтра буде комісія. У хату зайшла Анна. Кинулася мовчки на Михайла, здавалося, мов умерла. Старі здогадалися про все і мали випроводити Анну, щоб не плямила пам’яті померлого, адже цього не могло бути, щоб він любив оцю дівчину та обіцяв її посватати. Анна, побачивши Саву, мов левиця кинулася на нього, звинуватила, що це він убивця. Марія підступила до Анни. Сава був тепер її остання дитина. Вона не могла його втратити. «Суко! - просичала мати (до Анни). - Я тебе вб’ю на місці, як ще хоч слово скажеш!…Геть із моєї хати..»

Івоніка думав, що за землю Сава підняв руку на свого брата. Що іншого не могло бути, що не чужий убив Михайла. Але батько не міг виступити проти сина на суді.

Наступного дня приїхала комісія. Лікар на шароварах Сави побачив свіжі плями крові. Його підозрювали. Пішли до бурдею, зробивши ревізію, знайшли рушницю, але вона заржавіла. Рахіра брехала про те, що Сава був у неї. Сава заховався за матір’ю, мов дитина, коли почув, що має бути замкнений на час розслідування. Лікар сказав, що якби покликали на допомогу, то Михайла було б врятовано. Коли повертали тіло, то випала куля, її схопив батько. Те бачив Петро. Івоніка подивився на кулю, побілів, підійшов до сина, два разив впала рука на обличчя Сави,потім старий повернувся до тіла свого сина. Про те ніхто ніколи не дізнався. Саву жандарми потягли до міста.

Іоніка говорить, щоб земля забрала Михайла та сховала.

Перед хатою рух - зібралися люди з трьох сіл. Була ніч. Всі люди зі свічками. Посмертний обід відбувався у лісі. На похорон прийшла Анна, стара її вигнала.

Ніч, люди зі свічками. Домовину засипали навік. Лише тепер його не стало. Івоніка заговорив: «Не ля тебе, синку, була вона (земля), а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе! Дурень був ти на ній…»

Анна захворіла. Івоніка визирає сина, а Сава не вертається. Марія кляне убивцю.

Одного ранку старі йдуть до суду. Івоніка у всьому винив Рахіру. Ввели Саву, той був як кістяк - худий, блідий, постійно мовчав.

Анна народила двох хлопчиків. Її бажанні - вмерти разом з дітьми, була безпомічна. Одного разу, намовлена Докією, пішла до Марії просити, щоб узяли до себе одного хлопчика. Марія її прогнала, як собаку. Івоніка ж вірив дівчині, але нічого не міг вдіяти.

Було Різдво. Івоніка сидів і думав, що один син у землі, другий - у криміналі. Ось чого діждався на 50-ти роках. Марія була в хаті сама. У двері постукали - то був чоловік. Це був свідок убивства. Він прийшов сповідатися, бо з цим тяжко жити. Він говорить, що бачив убивцю, але імені не називає, говорить лише, щоб не проклинала сина. Страшне, неописане почуття ненависті матері проти сина. Дикий усміх болю скривив її вуста. Почала проклинати.

Невдовзі Сава повернувся. Його випустили, бо не було доказів. З ним уступило у хату щось чуже. Наступного дня збирається до Рахіри. Мати почала дорікати. На це Сава говорить, що ще вчора до неї заходив перед тим як прийти до рідної хати. Марія відчула, що в неї не стало другого сина.

Анна де б не зустріла Саву кидалася на нього. Її лише одної він боявся. Вона була йому карою тут, на землі. Померли її близнята. І вона впала в меланхолію. Івоніка говорить, що потрібно було прийняти дітей, а тепер Бог і їх забрав. Марія теж думає, що вона сама відігнала хлоп’я Михайликове. Вона нуколи не буде годувати дітей Сави та Рахіри. Анна відвезли до шпиталю - у селі настав спокій.

Минає шостий рік з того часу. У бурдеї вешталося двоє старих - Івоніка та Марія, передчасно постарілі. На полях не втихала праця. Праця йшла на служби за душу покійного сина. Івоніка думає, чи не винен сам тому горю, що трапилося. Чи не був задобрим для Михайла, а застрогий для Сави? Сава відокремлений. Батько дав йому половину хати, і той мовчки ожидав, коли батько віддасть йому землю. Мати ненавиділа сина, проклинала його. А батько тайком любив сина і жалів. Сава незабаром оженився з Рахірою, але спокою не було.

Помер старий Онуфрій, і на його місці замешкав Петро. З ним і Анна - вони одружилися (провела 4 місяці у шпиталі та вилікувалася через рік повернулася, стала за робітницю у Докії). У них є син. Все роблять для нього. Вирішили віддати до школи. Нічого до землі прив’язуватися. Івоніка тайком від Марії записав на хлопця землю Михайла. Нехай колись згадає добрим словом його покійного сина. Анну називає «невісткою», хлопця, як онука, голубить. Але з Марією зовсім інакше - лінія між ними ніяк не вигладиться. Марія: «Вона відіпхнула колись свого внука від свого порога, відігнала з матір’ю, мов собаку, що був би уже таким, як оцей, і огрівав задубнілу душу й осиротілу хату розвеселяв. Сама всьому винна». Анна дрижить над дитиною і має лише одну мету - вивести дитину в люди. З нього будуть люди, як покине землю. Петро підтримує її. Виросте син - в нім прокинеться батьківська, героїчна вдача, глибокий, віщий інстинкт матері, — вони попровадять його в інший світ… І він сповнить ті надії…

Велике село Д. на Буковині. Горстка хаток притулилася до величного панського лісу. Інші розташувалися серед поля.

Заможна селянка Докія занепокоєна долею своєї єдиної доньки Парасинки. Мати вже почуває себе вкрай погано, батько ж - страшний пиятик, він винесе все добро, проп’є у шинку. Парасинку треба конче цієї осені засватати, щоб вона та її добро знаходилися під захистом чоловіка. Добре було б віддати її за Михайла, землі якого граничать з Докіїними, але Михайла мають забрати до армії. Тому треба шукати іншого, хоч Михайло дуже подобається Докії і своєю вдачею, і вродою, і заможністю. Врешті вибір зупиняється на постаті Тодорики. Доньці він не подобається, але мати умовляє, говорячи, що Тодорика не п’є, тому буде хорошим чоловіком.

На весіллі Парасинки Докія та Івоніка горюють. Жінка засмучена, що має віддавати зовсім молоду дочку за нелюба. Івоніка говорить, що хотів би одружити їхніх дітей, але армія стала на заваді йото щастю. Все життя разом з жінкою він гарував, наймаючись до найтяжчої роботи при будівництві, потім стягав копійку за копійкою, щоб купити землю, придбати добро для дітей. Вони завжди обмежували себе в їжі, не купували нового одягу. Живуть так і тепер, хоча вже вдосталь усього мають. Михайло вдався працьовитим, слухняним та ласкавим хлопцем. Дбає він про все у господарстві. Івоніка віддав би все, щоб виручити його з війська, але пан запевняє, що все дарма. Молодший син, Сава, зовсім не такий: лінивий та лихий вдався, на нього батько не покладає ніякої надії. Сава кохається зі своєю двоюрідною сестрою, лихою злодійкуватою Рахірою. Більше за все він любить полювати, вбиваючи всяку пташку без потреби. Старшого брата він не поважає, вважаючи його занадто м’якосердим. Марійка сумує, що має розлучатися зі старшим сином. Молодший зовсім не поважає батьків, за нього матері соромно перед людьми. "Краще б забрали Саву", - у розпуці думає Марійка.

Михайло закохався у бідну сироту, наймичку Анну. Після повернення з армії він хоче одружитися з нею.

Михайла забирають до війська. Це трагедія не тільки для сім’ї, але й для самого хлопця. Людина з ніжною душею, він не може пристосуватися до муштри, не звик виконувати наказів, не вміє стріляти.

Від моральних та фізичних страждань Михайло захворів і потрапив до шпиталю. Він збирається стати навіть дезертиром, аби більше не мучитися. Батько, що відвідує сина, бачить, що життя йому тут не буде.

Батьки чекають приходу Михайла у відпустку. Сава продовжує зустрічатися з Рахірою, вона научає його не слухатися батька та матері. Івоніка загрожує позбавити сина спадщини, якщо він не відступиться від Рахіри.

Анна працює у попа, щоб заробити грошей для себе й коханого. До того ж у них з Михайлом має народитися дитина. Відкритися батькам Михайло хоче під час відпустки. Мати Анни, незадоволена тим, що дочка не віддає їй всього заробленого, виганяє дочку з дому. Докія приймає дівчину до себе в хату.

Михайло, що прийшов у відпустку, радіє поверненню до землі, майбутньому щастю з коханою. Батько йде до міста купувати синові подарунок на іменини, мати готує частування. Раптом старий Онуфрій Лопата приносить звістку, що Михайло лежить застрелений у лісі.

Горе страшним крилом накриває родину. Неясно, хто ж міг убити такого м’якого та доброго хлопця. Багато хто здогадується про це. Під час похорону Анна кидається на Саву з прокльонами, але Марія виганяє її з хати. Точних доказів немає, тільки здогадки. Нарешті встановлюють, що куля Савина. Михайла поховали. Суд відпускає Саву за недостатністю доказів. Та батьки не можуть його простити, землі не дають. У Анни народжуються близнята, яких Марія не приймає. Скоро діти померли. Після тяжкої хвороби Анна повертається в село і виходить заміж за брата Докії, Петра, у неї народжується син, якого вона хоче вивчити та будь-що відірвати від такої жорстокої землі.

Для Марійки та Івоніки життя тепер втратило сенс.

Земля стає для селянина першим і останнім мірилом сенсу його буття, бажаним щастям, метою, врешті - тим, заради чого людина йде на смерть і на вбивство. Люди витрачають все своє життя тільки на те, щоб придбати землю, утримати. її, покращити.

Земля, зароблена батьками, не дістається жодному з синів. Один лежить у ній, інший, братовбивця, позбавлений її батьками. Самі ж батьки більше не мають кому передати все, заради чого страждали. Вони самі неначе померли.

Анна, що хоче вивчити свого сина, несвідомо бажає розширити межі його світогляду, щоб, втративши щось одне, він не втратив усе інше.

Действие происходит в Англии после первой мировой войны. В основе поэмы лежит миф о поисках святого Грааля и легенда о бедном рыбаке. Части поэмы фрагментарны и не образуют единства.

Поэма начинается с эпиграфа - мифа о Сивилле. Она пожелала себе вечной жизни, забыв пожелать вечную юность: «А то ещё видал я Кумскую Сивиллу в бутылке. Дети ее спрашивали: «Сивилла, чего ты хочешь?», а она в ответ: «Хочу умереть».

I часть. Погребение мёртвого

Жестокий месяц апрель заставляет природу пробуждаться от зимнего сна: цветы и деревья растут из мёртвой земли. В городе Штарнбергерзее идёт ливень. Мари с другом сидят в кафе и разговаривают. Мари рассказывает о том, как она каталась в горах на санках у кузена.

В I части Сивилла превращается в гадалку мадам Созострис. Она сильно простужена, но, тем не менее, делает предсказание на картах пришедшему к ней человеку. Он должен умереть от воды: «Вот, - говорит она, - вот ваша карта - утопленник, финикийский моряк... / Но я не вижу Повешенного. Ваша смерть от воды».

Образ Лондона - призрачного города, где прошла война. Моряк окликает знакомого Стетсона и спрашивает его о том, пророс ли мертвец, который был похоронен в саду год назад: «Процветёт ли он в этом году - / Или, может, нежданный мороз поразил его ложе?». Моряк ответа не получает.

II часть. Игра в шахматы

Супруги играют в шахматы в полном молчании, ожидая стука в дверь. Им не о чем говорить друг с другом. Описывается комната: аквариум без рыб, картина с изображением перевоплощения Филомелы в соловья, поруганной насильником-царём. Наконец, заходит знакомая Лил, и хозяйка советует ей, чтобы она к приходу мужа Альберта с фронта привела себя в порядок, вставила челюсть, иначе он уйдёт к другой:

Лил, выдери все и сделай вставные.
Он же сказал: смотреть на тебя не могу.
И я не могу, говорю, подумай об Альберте,
Он угробил три года в окопах, он хочет пожить,
Не с тобой, так другие найдутся.

Лил 31 год, она родила пятерых детей, и в последний раз была при смерти. В воскресенье Альберт возвращается.

III часть. Огненная проповедь

Ночью рыбак удит с берега Темзы. Он думает о царе Тирее, обесчестившем Филомелу.

Мистер Евгенидис - «одноглазый купец» из гадания мадам Созострис - приглашает мужчину в отель «Кеннон-стрит».

В этой части поэмы Сивилла является женской ипостасью слепого прорицателя Тиресия:

Я, Тиресий, пророк, дрожащий меж полами
Слепой старик со сморщенною женской грудью.
В лиловый час я вижу, как с делами
Разделавшись, к домам влекутся люди...

Тиресий предугадывает свидание машинистки и моряка: он ласкает ее, она бесстрастно терпит его ласки. Когда моряк уходит, машинистка вздыхает с облегчением и включает граммофон. Машинистка вспоминает факты своей биографии. Она была подвергнута разврату в Ричмонде, в Мургейте, на Моргейтском пляже.

Третья часть заканчивается призывом к богу освободить горящего человека от аскетизма.

IV часть. Смерть от воды

Флеб финикиец умирает в воде через две недели. Его тело глодает морское течение. Автор призывает всех чтить умершего Флеба: «Вспомни о Флебе: и он был исполнен силы и красоты».

V часть. Что сказал гром

Последняя часть поэмы начинается с описания бесплодной земли: раскаты грома в мёртвых горах, здесь нет воды, только скалы, камни, песок под ногами, сухая трава, трещины в почве.

Кто-то третий шагает рядом с двумя героями по бесплодной земле. Но они не знают его, не видят его лица. Они слышат раскаты грома в лиловом небе, видят непонятный город над горами, проходят Иерусалим, Афины, призрачный Лондон. Они видят в расщелине скал пустую часовню с разбитыми окнами и кладбищем:

В этой гнилостной впадине меж горами
Трава поёт при слабом свете луны
Поникшим могилам возле часовни -
Это пустая часовня, жилище ветра,
Окна разбиты, качается дверь.
И только здесь растёт трава и начинается дождь.

И тогда говорит гром: «Да. Что же мы дали?» - кровь Иисуса Христа, «кровь задрожавшего сердца», которую никто не найдёт. Но ее ищут многие, считая кровь Иисуса ключом к жизни.

Поэма заканчивается тем, что рыбак сидит у канала, удит рыбу и думает, наведёт ли он порядок в своих землях и о том, что лондонский мост рушится.

Пересказала Лидия Патрушева.

ЖАН-КРИСТОФ

ЖАН-КРИСТОФ (фр. Jean-Christophe) - герой десятитомного романа-эпопеи Р.Роллана «Жан-Кристоф» (1904-1912). Своеобразным прототипом героя послужил великий композитор Л. ван Бетховен (1770-1827). Это отчетливо проявляется в начале романа: Ж.-К. - полуне-мец-полуфламандец, у него широкое лицо с грубоватыми крупными чертами и грива густых непокорных волос, он родился в небольшом немецком городке. В дальнейшем фактографическое сходство кончается; Ж.-К. живет почти век спустя, и судьба у него иная. Но вымышленного и реального композиторов по-прежнему роднит творческая мощь и бунтарский дух,- Ж.К. достоин своей фамилии Крафт, что в переводе с немецкого означает «сила». Первые четыре книги («Заря», «Утро», «Юность», «Бунт») последовательно описывают детство и юность Ж.-К. в одном из захудалых княжеств пиренейской Германии. Сын придворного музыканта, Ж.-К. в раннем возрасте обнаруживает необычайное музыкальное дарование. Пьяница отец, желая извлечь выгоду из таланта сына, стремится сделать его вундеркиндом. Он, жестоко избивая, дрессирует малыша, добиваясь от него виртуозной игры на скрипке. Дед Ж.-К., тоже музыкант, записывает импровизации мальчика, проча ему великое будущее. В шесть лет Ж.-К. становится придворным музыкантом герцога. Его музыкальные опусы, адресованные герцогу, сопровождаются раболепными посвящениями, написанными отцом. Дядя по матери, коробейник Гот-фрид, открывает Ж.-К. обаяние народной песни и простую истину: музыка должна иметь смысл, должна быть «скромной и правдивой, выражать подлинные, а не поддельные чувства». В одиннадцать лет Ж.-К.- первая скрипка придворного оркестра, а в четыр-надцать - он один содержит всю семью: его отец, выгнанный за пьянство, утонул. Ж.-К. зарабатывает деньги уроками в богатых домах, терпя насмешки и унижение. Уроки, репетиции, концерты в герцогском замке, сочинение кантат и маршей к официальным празднествам, неудачная любовь к мещаночке Минне,- Ж.-К. одинок, он задыхается в атмосфере пошлости, угодливости, раболепства, и только тогда, когда он оказывается наедине с природой, в душе его зарождаются небывалые мелодии. Ж.-К. мечтает о Франции, она видится ему средоточием культуры. Роман «Ярмарка на площади» посвящен жизни Ж.-К. в Париже. Это самый страстный и гневный роман всей серии, памфлет против разлагающегося искусства XIX в. На парижской ярмарке продается все: убеждения, совесть, талант. Как по кругам Дантова ада Роллан проводит своего героя по слоям парижского культурного общества: литература, театр, поэзия, музыка, пресса, и Ж.-К. все отчетливее ощущает «сначала вкрадчивый, а потом упорный удушливый запах смерти». Ж.-К. объявляет непримиримую борьбу ярмарке, он пишет оперу «Давид». Но новоявленный Давид не победил Голиафа, опера не увидела сцены: герою закрыл все двери влиятельный писатель, «салонный анархист» Леви-Кер, с которым Ж.-К. неосторожно вступил в битву. Ж.-К. терпит голод, нищету, заболевает, и тут ему открывается рабочий Париж, его выхаживает девушка из народа, служанка Сидони. А вскоре мятежный Ж.-К. обретает и друга - поэта Оливье Жанена. Роллан подчеркивает контраст внешности и характеров друзей: огромный, сильный, уверенный в себе, вечно рвущийся в бой Ж.-К. и небольшого роста, сутулый, тщедушный, робкий, боящийся конфликтов и резкостей Оливье. Но оба они чисты сердцем и щедры душой, оба бескорыстно преданы искусству. Друзья ставят себе целью отыскивать и сплачивать хороших и честных людей. В романах «В доме» и «Подруги» Роллан показывает эти поиски. (Тут заметно влияние Л.Н.Толстого и его идеи все примиряющей любви.) Не примыкая ни к какой партии, друзья сближаются с рабочими, с социал-демократическим движением. Героика борьбы пьянит Ж.-К., и он сочиняет революционную песню, которую на следующий же день распевает рабочий Париж. Бурный роман Ж.-К. с Анной Браун («Неопалимая купина») тоже сродни борьбе, Ж.-К. пока еще далек от умиротворяющей любви. Погруженный в кипение страстей, Ж.-К. увлекает за собой Оливье на первомайскую демонстрацию, которая перерастает в вооруженную стычку с полицией. Ж.-К. на баррикаде, он распевает революционные песни, он стреляет и убивает полицейского. Друзья прячут Ж.-К. от ареста и переправляют за границу. Там он узнает, что Оливье умер от ран. Ж.-К. живет в горах Швейцарии, он вновь одинок, раздавлен, разбит. Мало-помалу возвращается к нему душевное здоровье и возможность творить. А спустя какое-то время он обретает и новую дружбу-любовь, повстречав свою бывшую ученицу итальянку Грацию. В заключительной части романа Роллан приводит своего героя-бунтаря к вере, к возможности разрешить социальные конфликты мирным путем, к идее внесоциального всемирного братства интеллигенции - интернационалу Духа («Грядущий день»). Смерть Ж.-К. Роллан изображает символической картиной: герой, переходя бурный поток, выносит на своих плечах младенца - Грядущий день.

После века сочувствия «маленькому человеку» с его немощами и слабостями Роллан в Ж.-К. воплотил мечту о «большом человеке». Ж.-К.- олицетворенная мощь, но не сверхчеловеческая ницшеанская, а созидательная творческая мощь гения: он бескорыстно отдает себя искусству, а через это служение - всему человечеству. Роман «Жан-Кристоф» - роман идей, в нем мало примет быта, мало событий, основное внимание сосредоточено на внутреннем мире героя, на его духовной эволюции.

Лит.: Р.Роллан. Био-библиографический указатель. М, 1959; Балахонов В.Е. Р.Роллан и его время

(«Жан-Кристоф»). Л., 1968; Мотылева Т. Р.Роллан. 153 М., 1969.

М.Ю.Кожевникова

Литературные герои. - Академик . 2009 .

Смотреть что такое "ЖАН-КРИСТОФ" в других словарях:

Jean Christophe Жанр: роман река

Жан Кристоф Луи Фердинан Альберик Наполеон Наполеон VII фр. Jean Christophe Louis Ferdinand Alberic Napoleon … Википедия

Национальность Франция Дата рождения … Википедия

- «Жан Кристоф» (фр. «Jean Christophe») десятитомный роман Ромена Роллана, опубликованный в период между 1904 и 1912, за который его автор получил Нобелевскую премию по литературе за 1915 год. Жан Кристоф Крафт немецкий музыкант. Этот герой… … Википедия

Персональные данные Выступает за Франция Дата рождения 29 апреля 1960(19600429) … Википедия

- (р. 24 марта 1947(19470324)) французский актёр. Фильмография 1987 Под солнцем сатаны 1996 Город страха 2000 Такси 2 2001 Просветление 2002 Красная сирена 2002 Такси 3 2006 Мария Антуанетта 2007 Такси 4 2007 Красный отель … Википедия

- (фр. Jean Christophe Grangé) (родился 15 июля 1961, Париж) французский писатель и сценарист. Долгое время в качестве журналиста фрилансера сотрудничал со многими известными периодическими изданиями. Свой журналистский опыт Гранже использовал в… … Википедия

- (фр. Jean Christophe Spinosi; род. 2 сентября 1964) французский скрипач и дирижёр. Биография и творчество Широко концертирует с 1987 г. В 1991 г. основал Квартет Матеус, с которым двумя годами позже выиграл международный ко … Википедия

Жан Кристоф Гранже фр. Jean Christophe Grangé … Википедия

Жан Кристоф Симон Персональные данные Представляет Франция … Википедия

Известен российским читателям, пожалуй, как ни один другой французский писатель. Его творчество воспринималось как образец гуманизма и реализма. В этой статье рассказывается об одном из его самых значимых произведений Ромен Роллана - «Жан-Кристоф» - краткое содержание романа, история написания, особенности приведены в статье.

Немного об авторе

Французский писатель родился в январе 1866 года в городе Кламси в семье нотариуса. С детства увлекался историей музыки и играл на фортепиано. Окончил престижный лицей в Кламси и высшую школу Эколь Нормаль в Париже. После учебы два года жил в Италии, где изучал искусство. Вернулся на родину и защитил в Сорбонне диссертацию. В качестве профессора истории музыки читал в Сорбонне лекции.

Роллан прекрасно разбирался в философии, живописи. Выпускал музыкальный журнал, публиковал художественные и драматические произведения. Он ценил творчество Льва Толстого, был знаком с ним лично и вел переписку. Свой нравственный кодекс определил так: «Посвятить жизнь благу людей, упорствовать в поиске истины».

Творчество Роллана

Ромен Роллан оставил на редкость многообразное творческое наследие: пьесы, эссе, романы, мемуары и биографии - Льва Толстого, Микеланджело, Рамакришны, Махатмы Ганди, Бетховена, Вивекананды. В 1914 году завершил роман «Жан-Кристоф», следом - «Кола Брюньон». В 1920-ом опубликовал повесть «Пьер и Люс». Статьи писателя о задачах искусства и социальных противоречиях собраны в сборниках «Через Революцию к миру» и «Пятнадцать лет борьбы».

В 1933 году выходит роман «Очарованная душа», следом очерки «Ленин», «Вальми», драма «Робеспьер». В 1942-ом Роллан завершил автобиографическое произведение «Внутреннее путешествие», в 1946 году выходит«Кругосветное плаванье», в 1944-ом - цикл о Бетховене, биография Пеги. За несколько месяцев до смерти французскому писателю посчастливилось увидеть Париж свободным. Умер Ромен Роллан в декабре 1944 года в оккупированном немцами Везле.

«Жан-Кристоф»

Самое значительное произведение - «Жан-Кристоф». Над ним писатель работал восемь лет. Замысел создать «музыкальный роман» родился еще в конце 90-х. По признанию автора, он хотел не «анализировать», а вызвать чувство в читателе подобно музыке. Это желание и определило жанровую специфику произведения.

Ромен Роллан и его роман «Жан-Кристоф» разрушил традиционные представления о форме романа. Каждая из трех частей имеет свой ритм и тональность. Это роман-симфония, роман-поток. Не нарушая привычного течения перед нами открывается жизнь героя, впечатления и эмоции Жан-Кристофа. В 1 и 5 книге Роллан Ромен замечательно раскрыл первые впечатления ребенка, затем, - уже в Париже, - молодого человека. Вставные эпизоды и лирические отступления создают атмосферу эмоциональной приподнятости.

В I томе «жан-Кристофа» Ромен Роллан охватывает юные годы героя - первые побуждения сердца и чувств, первые потери и испытания. Но они помогают Кристофу понять свою жизненную миссию.
II том расскажет о том, как юный герой вступит в схватку с ложью, разъедающей и искусство, и общество.
III том, напротив, звучит, как песнь во славу любви и дружбы.
IV том - это середина жизненного пути, на котором душевные бури и сомнения героя готовы разнести все, но разрешаются безмятежным финалом.

Десятитомный роман Ромена Роллана «Жан-Кристоф» публиковался отдельными частями и сразу принес известность своему создателю. После международного признания Роллан ушел из Сорбонны и посвятил свою жизнь творчеству. В основном благодаря «Жан-Кристофу», автору была присуждена в 1915 году Нобелевская премия, которую он получил только в 1916 году из-за скандала, разгоревшегося вокруг антивоенных статей, опубликованных Ролланом.

Сюжет романа

В основе книги «Жан-Кристоф» Ромена Роллана лежат постоянные мотивы и этические постулаты - возрождение через смерть, победа в поражении, поражение в победе. В образе главного героя, музыкального гения Жана-Кристофа воплощена мечта о «современном Бетховене». В основе сюжета - его биография.

Восстав против насилия и деспотизма немецких властей, герой романа бежит во Францию, но европейскую культуру и политику он воспринимает как «ярмарку на площади», где все покупается и продается. Пройдя через многие испытания, Жан-Кристоф понимает, что свобода только для себя ограничена. Так, в одиночестве, нелепо и случайно гибнет его лучший друг Оливье. В финале произведения герой утрачивает бунтарский дух, но остается верным своему таланту и природе.

Действие «Жан-Кристофа» Ромен Роллана происходит в небольшом немецком городке, где в семье музыкантов рождается мальчик. Маленького Кристофа восхищает все - звон капели, пение птиц, шум ветра. Повсюду он слышит музыку и, незаметно для себя, придумывает мелодии. Дед записывает и собирает их в отдельную тетрадь. Вскоре мальчик становится придворным музыкантом и зарабатывает свои первые деньги.

Большую часть дохода отец пропивает и мать вынуждена работать кухаркой. Кристоф понимает, что они бедны и окружающие смеются над их невоспитанностью и неграмотностью. Чтобы помочь семье, Кристоф играет в оркестре с отцом и дедом, дает уроки музыки. Он мало общается со сверстниками, и единственным утешением становятся беседы с дедушкой и бродячим торговцем.

Тяжелые потери

После смерти деда, семья оказалась на грани нищеты. Отец пьет, и мать просит герцога, чтобы заработанные отцом деньги, отдавали сыну. На одном из концертов отец ведет себя отвратительно и ему отказывают от места. Кристоф пишет музыку и мечтает о великом будущем.

Но в его жизни не все гладко. Он нашел себе друга, но вскоре они с Отто расстались. Кристоф полюбил девушку из знатной семьи, но ему указали на разницу в положении. Умирает отец и семья вынуждена перебраться в жилье поскромнее. Кристоф знакомится с хозяйкой галантерейной лавки Сабиной. Неожиданная смерть любимой девушки оставляет в его душе глубокую рану.

Слова дядюшки - «Главное, это не уставать желать жить» - придают ему сил. В нем просыпаются неведомые силы. Ему слышатся фальшивые ноты в произведениях знаменитых музыкантов и народных песнях. Кристоф заявляет об этом во всеуслышание и пишет мелодию. Но народ не готов к новаторской музыке и вскоре от Кристофа отворачивается весь город.

Вынужденный побег

Знакомство с французской актрисой наводит его на мысль уехать в Париж, но он не может оставить мать. Но судьба распорядилась иначе. На одном из деревенских праздников он ссорится с солдатами, на него заводят уголовное дело и он вынужден бежать из страны.

Грязный, суетливый Париж неприветливо встретил Кристофа. Он зарабатывает на жизнь частными уроками, и вскоре замечает, что французское общество ничуть не лучше немецкого. Лидеры партий прикрывают громкими фразами корыстные интересы. Пресса лжива, а произведения искусства создаются в угоду богачам. Молодой человек повсюду видит фальшь и бездарность.Сочиненную им симфонию публика освистывает.

Кристоф голодает, но не сдается. После тяжелой болезни он чувствует себя обновленным, и перед ним открывается неповторимое очарование Парижа. У него появляется друг - молодой поэт Оливье. В доме, где они снимают квартиру, живут люди различных социальных слоев и сторонятся друг друга. Но музыка Кристофа сближает их.

Признание

К Кристофу приходит слава. Он становится модным композитором и перед ним распахиваются двери в светское общество. На одном из приемов Оливье знакомится с Жаклин, женится и уезжает в провинцию. Вскоре супруги возвращаются в Париж, но между ними нет былого взаимопонимания. Жаклин бросает семью ради молодого любовника и Оливье с сыном переезжают к Кристофу. Но друзья уже не могут жить под одной крышей, как прежде, и он снимает отдельную квартиру.

Кристоф знакомится с революционерами, он не придает значения их идеям, но ему нравится встречаться с ними и спорить. Первого мая он идет на демонстрацию и берет, еще не окрепшего после болезни, Оливье с собой. Во время столкновения с полицейскими его друг погибает, но Кристоф об этом не знает, - он вынужден бежать в Швейцарию, где и получает известие о смерти друга. Он тяжело переживает эту трагедию, и музыка становится для него невыносимой.

«Врата открываются»

Кристоф постепенно возвращается к жизни, друзья помогают ему найти учеников. Между Кристофом и женой доктора завязываются отношения. Когда измена открывается, Анна пытается покончить с собой, а Кристоф бежит из города в горы. Он пишет музыку и вскоре получает мировое признание.

Одна из учениц Кристофа влюбляется в него и они мечтают пожениться. Но ее сын всячески препятствует замужеству матери: симулирует нервные припадки и кашель. В конце концов он действительно тяжело заболел и умер. Грация винит себя в его смерти и не выносит этого - умирает вслед за сыном.

Потеряв любимую женщину, Кристоф чувствует, как рвется тонкая нить, соединяющая его с жизнью. Но именно в этот момент он создает самые глубокие произведения. Он устраивает судьбу сына Оливье и знакомит его с дочерью Грации. Кристоф тяжело болен, но тщательно скрывает это, не желая омрачать счастье молодых.

Умирающий Кристоф лежит в своей комнате и слышит оркестр, исполняющий гимн жизни, вспоминает мать, друзей, возлюбленных: «Вот аккорд, который я искал. Врата открываются».